Зображення Freepik
Усім відомо, що «персоніфікація» — це один з чотирьох глобальних принципів сучасної клінічної медицини. При цьому вважається очевидним, що персоніфікація, як і решта три «П» — предиктивність, поперджуваність, партисипативність — стосуються пацієнта. Не сперечаюся, усі ці принципи спрямовані на пацієнта, на забезпечення надання йому якісної медичної допомоги. Проте, персоніфікованість в медицині не меншою мірою стосується лікарів. Так було завжди, так має бути.
Споконвіку склалося, що є спеціалісти, які на певній проблемі чи, навіть вужче, на певній хворобі знаються краще за усіх.
А щодо рідкісних хвороб, то інколи взагалі лише один-єдиний лікар може зробити остаточний висновок. І коли врешті решт з’ясовується, що в пацієнта саме така проблема, то звертаються персонально до конкретного спеціаліста. Звертаються і колеги, і хворі.
Щоправда, така лікарська персоніфікованість медицини зазвичай має географічні обмеження: експертність конкретного спеціаліста з конкретної проблеми є незаперечною зазвичай в межах міста чи регіону, іноді – країни. Міг би навести безліч, так би мовити, київських або, навіть, загальноукраїнських прикладів на кшталт «У разі нетипової пухлини наднирника слід звернутися до …», чи «Якщо виявлено саркоїдоз легень, то обов’язково треба проконсультуватися в …», або «У випадку раку шийки матки, виявленого у 16 тижнів вагітності, найліпше розбереться …». Замість крапок мали б бути конкретні імена, але з етичних причин персоніфікувати ці та інші подібні приклади я, зрозуміло, не можу, читачеві й без цього ясно, про що йдеться. То в чому ж проблема? Навіщо про це писати?
Проблема в тому, що в теперішній системі електронних направлень немає місця для імен лікарів, зазначається тільки спеціальність.
Більше того, електронна система формування консультативного висновку обмежує спеціаліста певним переліком діагнозів, з приводу яких він може (має право!) приймати пацієнтів. Таким чином, у сьогоднішніх реаліях кардіолог не може консультувати хвору на цукровий діабет, інфекціоніст – на автоімунний гепатит, а ортопед – на системний червоний вовчак. Погодьтеся, такі обмеження не йдуть на користь пацієнтам. До того ж один лікар, який би освічений і кваліфікований він не був, не може в електронній системі мати 2‒3 спеціальності, тож перелік діагнозів, які він може встановлювати та, відповідно, лікувати чітко визначений. Саме такі правила встановлено всесильною Національною службою здоров’я України (НСЗУ). Як кажуть, хто платить, той замовляє музику.
Переконаний, що клінічна медицина значно складніша за жорсткі схеми НСЗУ. Тут багато вирішують такі фактори, як ім’я, авторитет, досвід конкретного лікаря.
Електронні програми організації діагностично-лікувального процесу, за якими тепер працює система охорони здоров’я України, не передбачають подібні категорії, не враховують їх. Звісно, пацієнти знаходять необхідних спеціалістів, у більшості випадків отримують допомогу, але окільними шляхами, зі складнощами, та й оформити її в електронній системі належним чином і отримати від НСЗУ оплату вдається не завжди.
Не можу змиритися з тим, що маю надавати медичні послуги, а не медичну допомогу, що пацієнти стали клієнтами, що в офіційних назвах послуг з’явилося поняття «сервіс», а охорону здоров’я фактично прирівняли до сфери обслуговування. Не можу звикнути до нумерованих «пакетів», до безкінечних електронних направлень на кожне дослідження в межах одного стаціонару, до неможливості дати направлення на обстеження стаціонарному хворому поза закладом охорони здоров’я, де він перебуває, і ще до багато чого. При цьому я усвідомлюю прогресивність і безумовну користь теперішньої системи розподілу бюджетних коштів, але ця система потребує серйозних коректив. Медицина не має бути деперсоніфікованою, а в усіх ланках і механізмах її складного функціонування має бути здоровий глузд.
Член-кореспондент НАМН України, професор,
Володимир Медведь
Запрошуємо до дискусії, колеги! Будемо вдячні за ваші думки та досвід!
Залишити відповідь