Фото Freepik
Словосполучення «подвійні стандарти» вживається дуже часто, з різних приводів, і зміст його абсолютно зрозумілий. Проте у контексті цього допису воно набуває додаткового сенсу, тому що мова піде про подвійні стандарти застосування стандартів медичної допомоги.
Якщо років тридцять-сорок тому українські лікарі гостро відчували брак сучасної науково-медичної інформації, то тепер нічого подібного й близько немає. Найновітніші систематичні огляди, мета-аналізи, міжнародні настанови, інші документи високого доказового рівня в оригінальній редакції англійською мовою стають загальним надбанням буквально наступного дня після оприлюднення. Досить швидко вони вже друкуються в перекладі українською. А далі професори, авторитетні спеціалісти, лідери думок ці документи популяризують, переповідаючи на різноманітних оф- і он-лайн заходах.
Кількість останніх у теперішній час просто зашкалює і значно перевищує реальні можливості практичних лікарів взяти у них участь, навіть заочно.
Проте це жодним чином не зупиняє провайдерів освітніх послуг, і врешті решт вони роблять дуже корисну справу. Роблять не дарма, результат справді є: українські лікарі сьогодні набагато краще знають доказову базу клінічних рекомендацій, сучасні стандарти медичної допомоги, ніж їхні колеги 80-90-х років минулого століття.
Але я хотів би тут обговорити не організаторів освітніх заходів і не лікарів, які складають авдиторію цих заходів, а лідерів думок, які виступають з трибун. Вони сумлінно доносять до слухачів зміст новітніх настанов, розкривають підґрунтя для запровадження тих чи інших нововведень, чітко демонструють результати багатоцентрових рандомізованих контрольованих досліджень, які, власне, слугували підставою для перегляду попередніх рекомендацій. Усе правильно, так і має бути – хто ж, як не провідний спеціаліст, авторитет у певній галузі медицини має доступно пояснити колегам зміст сучасних клінічних стандартів?
Гармонійність ситуації порушується, коли слухач вже на своєму робочому місці отримує Консультативний висновок, підписаний тим самим авторитетом вже у якості клініциста-консультанта. З’ясовується, що медикаментозні призначення і рекомендована тактика суттєво відрізняються від стандарту, нещодавно сумлінно викладеного на конференції чи вебінарі.
Погодьтеся, у лікаря цілком виправдано виникають сумніви щодо того, як же треба діяти. У чинному стандарті пропонується так, а консультант у конкретній клінічній ситуації рекомендує інакше.
Особливо часто така колізія трапляється у випадках, коли сучасний стандарт каже «не обстежувати» або «не лікувати» у тих ситуаціях, в яких раніше було прийнято призначати обстеження чи лікування. Подібних прикладів можна навести безліч. В усіх них без винятку спеціальними дослідженнями доведено, що певні аналізи чи інструментальні дослідження або медикаментозні призначення не приносять жодної користі. Але раніше цього достеменно не знали, вважалося (ох вже це зовсім не наукове, але так часто уживане визначення!), що такі призначення виправдані. Звісно, неприємно визнавати, що багато років у своїй практиці ти чинив неправильно: призначав зайві обстеження, лікував аналізи, втручався в еволюційно вироблені механізми захисту, порушував природні бар’єри, сприяв збільшенню некорисних втручань тощо.Але треба! Обов’язково треба! З’явилися докази, і з цим нічого не поробиш.
Повернімося до наших авторитетів, які, виявляється, сповідують подвійні стандарти у питанні дотримання стандартів. Розповідають, що треба робити так, а на практиці роблять інакше.
Погодьтеся, ситуація не дуже етична, зовсім не гарна. Розбіжності між декларованим під час публічних виступів і реалізованим на практиці неприпустимі. Як цього уникнути? Мені хочеться відповісти «Не знаю», і це буде правдива відповідь. Але тоді у всіх, хто дочитав до цього місця, виникне справедливе питання «Чого ж ти брався писати на цю тему?». Тому відповім по-іншому.
Оскільки розраховувати лише на сумління лідерів думок навряд чи варто, треба виробляти механізми жорсткого контролю дотримання УСІМА лікарями УСІХ закладів охорони здоров’я чинних протоколів і стандартів медичної допомоги. Сьогодні такий контроль насправді відбувається лише тоді, коли пацієнт або його родичі звертаються зі скаргою. У цьому разі спеціальна комісія прискіпливо оцінює дії чи бездіяльність лікарів на предмет відповідності чинній нормативній базі. А в усіх решта випадках порушення нормативів проходить непоміченим. Гадаю, що функцію суцільного контролю дотримання стандартів у нас має взяти на себе НСЗУ, яка володіє дуже дієвим фінансовим важелем впливу на заклади охорони здоров’я. Якби в нас було обов’язкове медичне страхування, страхові компанії без примусу самі б взяли на себе функцію контролю, бо вони у цьому кровно зацікавлені. А поки – НСЗУ.
Повертаючись до сьогоднішньої теми, хочу сказати прості до банальності слова: Вчителю, навчай не тільки словами, а й справами.
Член-кореспондент НАМН України, професор,
Володимир Медведь
Долучайтеся до дискусії, колеги! Будемо вдячні за ваші думки!
Залишити відповідь