Зображення Freeрik
Над сьогоднішньою темою я розмірковував дуже довго, врешті решт вирішив написати про «диспетчеризацію в медицині». Це розповсюджене явище є не тільки принизливим для лікаря, а й небепечним, потенційно шкідливим для пацієнта.
Про що йдеться? Клінічна медицина 21 століття насправді стала дуже складною, технологізованою, вузькоспеціалізованою. До того ж продовжує пришвидшуватися процес оновлення наукових доказів, що веде до все частішого перегляду нормативних документів.
Усе це дегуманізує медицину, віддаляє пацієнта від лікаря і водночас робить професійну діяльність останнього все складнішою, напруженішою, ризикованішою.
Мабуть саме тому практично тотальним стало таке явище: лікар, до якого амбулаторно звернувся або в палату якого поступив пацієнт, за кожним окремим симптомом, не кажучи вже про окремі діагнози, скеровує його до окремих спеціалістів. Турбує печія — вам до гастроентеролога, скаржитеся на серцебиття — ідіть до кардіолога, зменшилися тромбоцити периферичної крові — от вам електронне направлення до гематолога, отримали аналіз на тиреотропний гормон — покажіть результат ендокринологу і хай він напише, що робити, головний біль – невропатолог, біль у попереку — вертебролог, субфебрилитет — ревматолог і т. д., і т. п. Саме так лікуючий лікар перетворюється на медичного диспетчера. (Знаю, що лінгвісти критикують словосполучення «лікуючий лікар», але воно зрозуміле і дуже точне, тож вибачте мені його вживання у даному контексті.) Таким чином, він поділяє відповідальність за прийняття рішень, точніше перекладає відповідальність на інших. Проте, консультант ніякої відповідальності не несе. Він побачив пацієнта однократно, висловився щодо імовірного діагнозу, призначив низку додаткових (нерідко дороговартісних і малодоступних) обстежень, приблизно рекомендував якесь лікування, от і все.
А що далі? Хто інтегрально оцінить усі результати численних обстежень, хто визначить прийнятність і сумісність призначених кількома спеціалістами лікувальних заходів, хто контролюватиме ефективність терапії, коригуватиме дози, визначатиме необхідність додаткових заходів чи припинення тих, які свою функцію виконали або виявилися недієвими? Таких запитань можна поставити безліч, а відповідь на них одна — лікуючий лікар. Але він не хоче брати на себе відповідальність, він задовольняється функцією диспетчера, що розподіляє пацієнтів, які звернулися, між іншими спеціалістами, кожен з яких, своєю чергою, відповідальним за долю пацієнта себе не вважає.
Погодьтеся, ситуація до болю знайома, і особлива її небезпека в тому, що впевненості у високій кваліфікації консультантів немає. Що їх, тобто залучених до лікувально-діагностичного процесу спеціалістів, більше, то небезпека ця зростає. Але для лікуючого лікаря завжди є виправдання: я діяв у відповідності до рекомендацій консультантів.
Окрема і дуже складно вирішувана проблема — консультування тяжких пацієнтів спеціалістами поодинці, у різний час, без проведення спільного консиліуму.
На папері, в історії хвороби мультидисциплінарний консиліум цілком імовірно виявляється, але це зовсім не означає, що його було проведено очно, що усі зазначені учасники зібралися разом, що відбулося докладне обговорення, що були вислухані аргументи й контраргументи і що прийняті рішення справді є спільними, консенсусними. І зовсім неймовірним видається запис в історії про особливу думку чи окрему точку зору, який би залишив один з учасників консиліуму, не згодний із загальним рішенням. Хоча така можливість передбачалася Положенням про консиліум, яке, здається, давно скасовано, але нового, нормативно затвердженого натепер не існує.
На відміну від медицини і медиків, пацієнти наші майже не змінилися. Не змінилася їхня фізіологія, мало змінився патогенез і перебіг хвороб, залишилася незмінною потреба хворої людини у чуйному ставленні, довірчому спілкуванні, людському співчутті.
Для пацієнта дегуманізація сучасної медицини — дуже болюче явище. Він потребує лікуючого лікаря, який був би не тільки освіченим і відповідальним, але й небайдужим, людяним, добрим.
Завершити це звернення хочу цитатою славнозвісного киянина Костянтина Паустовського: «Думати, що написане тобою може змінити життя на краще, звісно, наївно, але й писати без віри в це також неможливо». От і я намагаюся вірити, що позитивні зміни у медицині настануть.
З повагою, член-кореспондент НАМН України, професор,
Володимир Медведь
Примітка: Цей допис було опубліковано цього року як “Переднє слово” до випуску № 4 журналу “Жіночий лікар”; автор водночас є науковим редактором видання.
Залишити відповідь